Европейська цінність

Smierc Polarstern

Попри часту критику консерваторами т.зв. «европейських цінностей», твердження про те, що европейська ідентичність не має субстанційного наповнення, а є чимось відкритим, революційним, таким, що постійно змінює і змінюється — в цілому доволі точне. Адже вся історія західної цивілізації і є не що інше, як перманентний поступ, революція і перетворення внутрішньої та зовнішньої реальності — інакше кажучи: европейську ідентичність характеризує критична установка — до істини, знання, реальності і самого суб’єкта критики. Історія Заходу, історія Европи — це рух у невизначеність, історія нігілістичного «філософування молотом» і «повалення кумирів», себто емансипація, спрямована в Ніщо, до абстрактного абсолюту.

Критичний розум, що є рушієм західної історії, помножений на фаустівську «волю до влади», величі і знання — за визначенням є контр-традиційним, таким, що піддає сумніву і деконструює цінності, істини, усталені ієрархії. Відтак ми з упевненістю можемо стверджувати, що «европейськість», власне, тотожна за змістом поняттю «революційність», а тому й історія Заходу, історичний час Европи розпочинається з моменту першого зламу традиційного укладу (царської доби Риму та Еллади), і далі поперемінно, з різною динамікою пронизує Античність, Середньовіччя і Новий час — виходячи на фінальний виток у добу після-модерну.

Маючи це на увазі, ми вважаємо, що саме названий відрізок вічності — від оприявнення елліністичного критичного і романського практичного розуму та революційної юдео-християнської віри — і є справжнім, «метафізичним» виміром модерну. Модерну, що є не просто західним явищем, але модерну, який сам по собі і є Заходом — заглибленням у «сутінки», із космічного Дня в чисту Ніч небуття, в якому й осягається простір абсолютної свободи, духу, вільного як від будь-яких тяжіючих структур (Традиції), так і вільного — творити і реалізовуватись, здіймати і повалювати божественні п’єдестали і священні цінності. Адже єдина цінність Европи — це свобода, котра допускає будь-яку можливу і неможливу реалізацію духу, а тому становить те відоме ніцшевське щастя, що є чистою формою подолання. — «Коли відчуваєш, як зростає сила, отже, долається опір».

У цьому моменті ми доходимо до важливої констатації того, що антиісторична ситуація постмодерну — неевропейська за своєю суттю. Свобода, libertas — безумовно західна цінність і чеснота, проте з того часу, як ідеологія лібералізму перейшла червону межу пасивного нігілізму — західне людство втратило і досвід свободи, досвід воле-виявлення. В пост-історичному світі саме поняття «лібералізму» з активного ствердження індивідуальних та колективних свобод і вольностей деградувало до констатації нігілістичного безволля, тоді як істинна свобода завжди обумовлюється активною волею, voluntas — та суб’єктністю носія свободи — зрештою, як і її справжнього ворога. Адже будь-який ворог свободи сам є носієм іншої свободи, тоді як пропагандисти смирення і толерантності — можуть у кращому разі претендувати на епізодичні ролі здобичі або перешкод.

Европейський ультра-лібералізм, лібертарність, на перший погляд, подібні на кириловський нігілізм Федора Достоєвського, але навіть кириловська філософія зречення за своєю суттю є формою воле-виявлення — цілеспрямованої волі-до-смерті, а не пасивним виродженням «останніх людей». Відтак втрата суб’єктності, зречення власного місця і місії, що закономірно ведуть до втрати відчуття історичності — фіксують не лише завершення модерну (чи його «відкат» в архаїчні, прото-модернові форми на периферії), але й, у ширшій перспективі — кінець свободи як західної цінності. Свободи, котра в дійсності можлива тільки як спосіб і мета реалізації волі, а тому завжди і безумовно — волюнтарної чесноти, з кінцем якої необхідно говорити і про завершення істинного европейського лібералізму Йоганна Фауста, Галілео Галілея, Рене Декарта, Іммануеля Канта, Макса Штірнера і Фрідріха Ніцше.

Водночас «рецидиви» (пост-)християнського волюнтаризму, окрім його архаїчних форм у межах юдейської та ісламської общин, усе ще проявляються на традиційних фронтирах Европи — в Америці і на Україні, куди від Середньовіччя і Нового часу стікались найініціативніші, найвільнодумніші, а з тим і наймаргінальніші елементи. Керуючись практикою і теоретичними міркуваннями, ми можемо стверджувати, що саме козацько-піонерське розуміння свободи та демократії як договору вільних озброєних людей є правдешнім орієнтиром «европейськості» та «вестернізму», що в серці самої Европи були поступово еліміновані чи то до декадентського суспільства споживання, мультикультуралізму і «релігії толерантності» — чи у деградованих формах жевріють у середовищі консерваторів, які давно перетворились на клуби історичної реконструкції та музеїфікації минулого.

Ідучи далі, ми готові заявити, що поняття «европейських цінностей», дискредитоване в певних інтелектуальних колах, має реальний европейський грунт — і коротко зводиться до базової цінності свободи, розуміння якої, однак, у сучасних гуманітарних науках і суспільному дискурсі зазнало фундаментальної деформації у строгій відповідності до найпесимістичнішого ніцшевського сценарію раннього Заратустри. Відтак, у ситуації «кризи сучасного світу» намагаючись наново осмислити суть і місію Заходу, необхідно прийняти його головну установку на пізнання, творче воле-виявлення, незалежність (емансипацію) та перманентне оновлення (модернізацію) як таку, що, незалежно від наслідків (ціни розплати), становить саму долю та абсолютну жертовну цінність Европи, однаково вищу і за принцип самозбереження, і за космічний порядок речей.

 

Лютий 2015

* Раніше не публікувалось

 

 

 

 

 

G+